загрузка...

3.1. Пізнавальні методи вчення про податки


З одного боку наука про податки – окрема галузь фінансової науки. В цьому напрямку вона розвивається за принципом “знати все більше про все менше”, маючи характер вузько спеціалізованого знання про податкову систему і/або про окремі податки. В іншому сенсі податкова наука – галузь суспільствознавства, що розглядає оподаткування в контексті знання про людей, суспільство, економіку і державу, тобто відноситься до гуманітарних наук. У гуманістичному аспекті податки інтерпретуються як поставлений на службу інтересам людини фінансовий ресурс, що знаходиться в розпорядженні держави.
Під кутом зору теорії пізнання (гносеології, епістемології) вчення про податки, державні фінанси взагалі, базується на методології філософського дуалізму, тобто визнанні рівноцінності й рівносильності матеріалістичних та ідеалістичних засад наукового осмислення фіскальної дійсності. “Методологія досліджень однаково опирається як на об’єктивний матеріальний детермінізм фінансових явищ, так і на ідеальну мотивацію, що передбачає вирішальну роль ідей, ідеалів та свідомо поставлених цілей у функціонуванні державних фінансів” [2, c.19].
Метод, який використовують для тлумачення текстів і смислів наукових положень, викладених в творах інших авторів, не торкаючись аналізу реалій дійсності, носить назву герменевтичного методу. Для безпосереднього дослідження фактів, явищ, процесів, проблем оподаткування застосовують комплекс загальнонаукових і спеціальних методів пізнання.
До найбільш поширених загальнонаукових методів відносяться діалектика, методи формалізації та моделювання. Діалектика дозволяє розглядати фіскальні явища в їх розвитку, а теоретичне вчення про податки, його ідейні засади – у процесі еволюції. За допомогою методу математичної формалізації зміст фінансових явищ виражається символічними засобами алгебри, аналітичної геометрії, математичної логіки. Метод моделювання забезпечує створення знакових моделей та схем, що відтворюють процеси і функції оподаткування. Економетричними засобами математичної статистики здійснюють перевірку гіпотез, аналізують динаміку фінансово-економічних показників, будують формалізовані моделі бюджетно-фіскальних процесів.
До загальнонаукових методів належить також генетичний метод, оснований на аналізі походження податків і розвитку оподаткування. Цей метод передбачає пояснення явищ виходячи з деякого первісного стану, певного відправного пункту дослідження з послідуючим відображенням основних етапів і тенденцій. Наприклад, походження податкового кодексу можна вивести від податкового статуту, запровадженого в III ст. до н. е. царем елліністичного Єгипту Птоломеєм II Філадельфом [2, c.252]. Німецька фінансова наука XVI–XVIII ст. була представлена камералістикою, котра теоретично приймала величину державних доходів за головний показник національного добробуту. Камералісти відводили перше значення питанням ефективності адміністрування податків, проблемі актуальній донині. На цій підставі можна вважати, що камералістика – генетична прамати сучасного вчення про організацію та управління податковою системою. У фокусі уваги іншої фінансово-економічної школи – меркантилістів – знаходилися способи фіскального регулювання економіки та протекціонізму національного виробництва, що також залишається на порядку денному донині.
Подібні приклади легко продовжити. Загалом, теоретичні розробки і практичні технології оподаткування створюють на основі або за допомогою своїх попередниць, їх будують як мозаїки з нових елементів у комбінації з давно відомими. Одні знання створюють на основі других знань. Нововведення уточнюють, доповнюють, розвивають давніші положення. Адже зміст будь-якого розвитку полягає в прирощенні нового до старого, що і складає суть генетичного методу. Проблема даного методу – знаходження генетично вихідного моменту, вибір якого носить суб’єктивний характер, що інші дослідники завжди можуть взяти під сумнів.
У дослідженні податкових систем зарубіжних країн важлива роль належить порівняльно-історичному методу, а також близькому йому методу компаративістики – порівняльному країнознавству в сфері оподаткування. Цей метод має ті переваги, що вивчаючи податки в інших країнах, ми порівнюємо їх із податковою системою України і тим самим розвиваємо критичне мислення, вчимося в іноземців, запозичуємо зарубіжний досвід.
Один із самих корисних методів – структурно-функціональний аналіз податків, державних фінансів взагалі, в зв’язку функціями, виконуваними ними в системі інших соціально-економічних явищ. Даний метод передбачає вивчення впливу (сприятливого, негативного, нейтрального) конкретних податків і фіскальних заходів на суспільно-економічну систему в цілому.
Фінансове становище держави і стан фінансової науки не можна пояснити поза соціологічним контекстом. Ідеї та поняттєвий арсенал, пропоновані фіскальною соціологією, дозволяють охарактеризувати рівень податкового, ширше кажучи, фінансового мислення, а звідси – й сучасних фінансової політики і практики. Під соціологічним кутом зору суспільство сприймає податки суперечливим чином, то усвідомлюючи їх як джерело забезпечуваних державою суспільних благ і послуг, то засуджуючи їх як засіб скорочення індивідуальних доходів і власності. Законослухняна більшість платників сплачує податки хоч і свідомо, але в порядку, який ми пропонуємо назвати свідомою покорою. Адже нереально засвідчити ентузіазм при сплаті податків, нехай буде платник хоч ідеальним патріотом. Головна драма оподаткування, що породжує напругу в ставленні громадян до держави, – посягання на власність, відчуження доходів у формі податків. Конфлікт між “моє” і “наше” існує завжди, хай навіть суспільство складалося б суспіль із святих. Суперечливі властивості однаково здатні перетворити оподаткування як у фактор підйому, так і занепаду держав.
Представники фіскальної соціології не проводять чітких розмежувальних ліній між фінансовою наукою (в її генетичному походженні від політичної економії), соціальною психологією, правом і етикою, вводять у коло досліджуваних явищ людські фактори (переконання, мотивації, стереотипи поведінки). З соціологічного погляду при рівній величині податкових внесків на оплату певних суспільних благ суб’єктивна цінність останніх для різних індивідів неоднакова. Або, що одно і те ж, однакові податки суб’єктивно по-різному сприймаються окремими категоріями платників у залежності від їх соціального статусу, рівня громадянської свідомості, інших факторів. Скажімо, для пацифіста воєнні видатки в мирний час, відповідний їм податковий еквівалент у державному бюджеті психологічно сприймаються як більш обтяжливі, ніж для патріота. Подібні аргументи давно ввійшли до дослідницького арсеналу західної фінансової науки, а уряди демократично-правових держав враховують суспільні настрої при розробці заходів фінансової політики.
Загалом соціологічна школа вчення про податкову державу констатує: пояснення податкових явищ настільки багатофакторне, що не можна обійтись без використання положень економіки, юриспруденції, історії, соціальної психології, врахування факторів національної ментальності, етики і політики. Це той випадок у науці, коли еклектика, за якою радянська наука закріпила репутацію безпринципної комбінації різнорідних поглядів, насправді є продуктивною пізнавальною силою, пропонуючи засобами міждисциплінарного мислення комплексне розуміння такого складного суспільного феномена як оподаткування. Подібні методи дослідження допомагають розпізнати наближення кризи податкової держави – момент, із якого починається наростання економічних труднощів, суспільної деморалізації, соціальної нестабільності, загроз національній фінансовій безпеці.
Видатна роль у розробці вчення про державу в соціологічному контексті належить відомому американському ученому-фінансисту Р. Масгрейву. Він виходив із передумови, що держава – “асоціація індивідів, об’єднаних спільною дією, згуртованих для вирішення проблем суспільного співжиття демократичним і справедливим чином. Словом, держава є договірною організацією, основаною на забезпеченні інтересів її громадян” [43, p.31]. За Масгрейвом, держава як політична установа, державний сектор економіки і ринок інтегровані в єдину соціально-економічну структуру.
Науковій методології учених-фінансистів властиві також позитивний і нормативний методи. Різниця між ними полягає в принциповому розмежуванні мотивацій дослідження між питаннями “що є”? і “що має бути”?
Позитивна наука має справу з фактами, явищами, процесами, які не підлягають і не підкоряються суб’єктивним оцінкам в етичних категоріях добро-зло, краще-гірше, правильно-неправильно, бажано-небажано.
З такого погляду всі природознавчі науки позитивні, оскільки їх положення не залежать від поглядів і волі людей. Фінансова наука також позитивна в тій мірі, в якій вона досліджує факти і реалії. За словами Мілтона Фрідмена, позитивне дослідження “є засобом розуміння фактів, ми не можемо зрозуміти факти поза певною теорією”•. Дослідники-позитивісти використовують емпіричні методи аналізу: спостереження, кількісні виміри явищ, опитування, експерименти. Наприклад, англійські вчені шляхом опитування платників податків виявили, що існуючий рівень оподаткування заробітної плати суттєво не впливає на мотивації до роботи юристів і бухгалтерів як окремої соціальної групи платників. У США за допомогою експериментів пройшов перевірку і закінчився невдачею проект так званого негативного прибуткового податку.
Проте, досліджувані в сфері державних фінансів факти і реалії – продукт людської діяльності, вони несуть на собі печать переконань, успіхів і невдач їх творців. Суб’єкти фінансових явищ не лише можуть по-своєму їх тлумачити, але й здатні переосмислити і переробити власні творіння. Перетворення дійсності в бажаному напрямку складає предмет нормативної науки. Вона впливає на дійсність через критичне ставлення до неї.
На відміну від позитивної теорії, положення якої можуть бути емпірично (на основі досвіду) перевірені, нормативні припущення й ідеали вільно приймаються або відхиляються. Нормативна наука в залежності від симпатій і антипатій дослідника дає рекомендації на зразок: “податкові ставки мають бути прогресивними; пропорційними; регресивними”. Інакше кажучи, нормативне дослідження його автор підпорядковує певним світоглядним установкам чи теоретичним положенням за своїм вибором. Воно опирається на оцінні судження, (погано, добре), на соціально-етичні погляди дослідника індивідуалістично-суб’єктивного характеру. У такому разі виникає небезпека фальсифікації уявлень про реальну дійсність в світлі особистих переконань. Переслідуючи зарані поставлену мету, нормативне дослідження може стати знаряддям інтересів ненаукового характеру, видавати бажане за дійсне.
Нормативне знання існує в формі пропозицій і рекомендацій. Суб’єктивність і варіантність робить їх приступними для критики й заперечення, коли опонент вважає висновки помилковими, розділяє протилежні погляди, не згодний із доводами, на основі яких зроблені пропозиції. У цьому зв’язку деякі теоретики вважають нормативні розробки більше політикою, ніж наукою.
Проте, в творчому, суспільно значущому аспекті нормативна фінансова наука у найбільшій мірі відповідає положенням теорії економіки добробуту – вчення, котре інтерпретує суспільну бажаність чи небажаність різних фінансово-економічних ситуацій на основі оціночних припущень морально-етичного характеру (справедливості, рівності, політичної доцільності та ін.). Центральним постулатом економіки добробуту є оптимум Парето, названий за іменем італійського економіста і соціолога Вільфредо Парето (1848–1923). Оптимум Парето – ефективний розподіл (розміщення) ресурсів, зміни якого з метою поліпшення добробуту одних людей неможливе без одночасного погіршення становища інших. Зауважимо, оптимум Парето передбачає ефективне розміщення ресурсів під кутом зору їх цільового і продуктивного використання (витрачання), що не рівнозначно кінцевому розподілу благ і вигод із бажаним чи необхідним суспільним результатом. Останнє досягається поліпшенням за Парето, що логічно випливає з поняття оптимуму Парето.
Поліпшення за Парето – (пере)розподіл ресурсів таким чином, що при підвищенні добробуту одних людей добробут інших не погіршується. Тобто, поліпшення за Парето виключає ситуацію, що нагадує гру з нульовою сумою, в якій виграш одного рівнозначний програшу другого, навпаки, добробут обох стає взаємообумовленим. Парето розумів, що загальний суспільний добробут не може залежати тільки від обсягу матеріальних благ, доступних завдяки раціональному егоїзму та особистому інтересу, без їх розподілу на засадах гуманістичної етики. Іншими словами, Парето шукав джерела добробуту суспільства не стільки в успіхах розуму, скільки в успіхах моральності. З такого погляду, в сфері державних фінансів, на відміну від ринку, економічний принцип з’єднаний із моральним, через бюджетно-податкову політику держава має забезпечувати реалізацію демократично визначених етичних ідеалів. Поліпшення за Парето можливе стосовно забезпечуваних державою благ і послуг неринкового походження в силу їх неділимості та неконкурентності споживання. Так, користування фінансованими за рахунок бюджетних коштів благами національної безпеки чи справедливого правосуддя одними людьми не зменшує корисності й доступності даних благ для інших.
Оптимальний або ефективний розподіл за Парето – теоретичний варіант, оскільки реально суспільство через електоральні та парламентські процедури може віддати перевагу менш економічно ефективному, але більш соціально справедливому чи політично прийнятному розподілу, що, зазвичай, і є поводом для державного втручання в економічні й розподільчі процеси. При всій теоретичній переконливості оптимум Парето – ідеал, а ідеали в реальній суспільній практиці рідкість. За критерієм Парето виправдана тільки та фінансово-економічна політика, котра нікому не наносить шкоди. Вочевидь така умова накладає серйозні обмеження на практичне застосування даного підходу. Справді, важко уявити економічну політику, котра б передбачала загальне збільшення національного доходу, виключивши при цьому саму можливість його часткового зменшення в галузевому, регіональному чи соціальному вимірах.
Отже, чим менше реальних фінансово-економічних ситуацій оптимальних за Парето, тим більше зростає роль оподаткування в перерозподілі ресурсів і доходів у бажаному напрямку. Коли під дією ринкових факторів підвищується добробут (рівень життя, дохід, корисність, вигода, інтерес) одних людей, а рівень добробуту інших залишається незмінним або навіть знижується, завжди є можливість через бюджетно-фіскальні канали перерозподілити частину доходів тих, хто виграв, на користь потерпілих. Особливо, якщо величина приросту доходів у перших перевищує суму втрат, понесених другими. Ефект ініційованого суспільними сподіваннями і державними інтересами перерозподілу можна розуміти і таким чином, що передавши в формі податку частину своїх доходів, платник вправі розраховувати на блага і послуги державного походження більш значні від тих благ приватного характеру, які він втратив, заплативши податок.
Ідеї Парето воднораз торкаються положень економічної теорії, соціології, державних фінансів. Теорія Парето формулює ідеальний результат, хоч мало турбується про способи його реалізації. І все ж розроблена на основі вчення Парето так звана нова концепція суспільного добробуту не випадково фігурує у наукових монографіях і університетських підручниках із економіки та фінансів, бо служить справі ідейно-теоретичного виховання національних еліт західних країн. Адже оптимум Парето на науковому рівні відображає прагматичне правило: живи і давай жити іншим. За таким правилом добробут суспільства в цілому зростає, якщо незалежно від оподаткування покращується добробут кожного. І навпаки – вигоди одних за рахунок втрат інших рівнозначно загальному зменшенню добробуту, що деморалізує і дестабілізує суспільство.
Серед знаменитих економістів до позитивістів належить лідер монетаристів Мілтон Фрідмен, до “нормативістів” можна віднести Джона М. Кейнса, хоч першому не чужі рекомендації на основі спостережень над дійсністю, а рецепти другого опираються на емпіричний аналіз фінансово-економічних реалій. Чисто нормативні чи позитивні роботи практично неможливі, в реальних дослідженнях – від студентської курсової роботи до наукового трактату – поєднані обидва методи. Словом, – дослідник-позитивіст ніби закликає пристосовуватися до існуючої дійсності, а прихильник нормативного методу пропонує змінювати, вдосконалювати її. Вимоги життя диктують доцільність комбінації обох підходів.
Різні методи пізнання розкривають суперечливу суть оподаткування: на макроекономічному рівні податки мають обумовлений діяльністю держави об’єктивний характер, а на мікроекономічному рівні сприймаються кожним із платників зокрема суб’єктивно. В цьому зв’язку не можна не погодитися з присудом класика фінансової науки Лоренца Штейна “Сутність оподаткування розвивається з сутності людини і держави” [44, p.31].
<< | >>
Источник: В.Л. Андрущенко, О.Д. Данілов. Податкові системи зарубіжних країн. 2004

Еще по теме 3.1. Пізнавальні методи вчення про податки:

  1. 11.2. Федеральні податки
  2. 11.4. Місцеві податки
  3. 7.4. Місцеві податки і збори
  4. 9.2. Провінційні податки
  5. 11.3. Регіональні податки
  6. 9.1. Федеральні податки
  7. 9.3. Місцеві податки
  8. 11.2.9. Інші федеральні податки
  9. 2.1. Передісторія оподаткування, базові засади сутності податку
  10. Предположим, что про- изошло резкое улучшение технологии контроля загрязнений.
  11. А. Предполагая, что предельные издержки про- изводства лекарств возрастают, изобразите
  12. Невозможность определения рыночной цены затрат факторов про-изводства
  13. (Разумеется, когда облигации про- дает или покупает частное лицо, деньги просто переходят из
  14. Тем не менее у большинства фирм убывание предельного про- ; кта начинается отнюдь не с найма первого же
  15. Эти трансферты часто связаны с определенными про- граммами, которые субсидируются федеральным правительством. Наконец,
  16. Таким обра- зом, теория потребительского выбора позволяет сделать вывод о том, что рост про- центной ставки
  17. Это значит, что равные добавочные вложения капитала приводят к снижающемуся приросту выпуска про- дукции. Другими словами,
  18. Так что масш- табная деиндустриализация может про- изойти только в случае, если развиваю- щиеся страны станут главным
  19. Анализ показывает, что уменьшение предельного про- дукта тесно связано с увеличением предельных
  20. Члены обеих ведущих политических партий США неоднократно подчеркивали остроту возникшей про- блемы. Когда Билл Клинтон стал хозяином